Олекса Довбуш - легендарний розбійник чи народний месник

Олекса Довбуш - легендарний розбійник чи народний месник
Напевно, кожен народ має своїх легендарних розбійників — народних месників та борців проти соціальної несправедливості. Але не кожен народ уміє зробити з них міф, який донині вражає уяву сучасників. Усталений образ Олекси Довбуша настільки покритий лаком святковості та картинності, що частіше нагадує ширвжиткового гуцула з трембітою, ніж розбійника, від одного імені якого здригалося громадянство трьох держав. Правда, як завжди, виявляється набагато цікавішою за казку. Скупі рядки видатної біографії  Народився Олекса Довбуш у 1700 році. Прожив 45 років, що немало, враховуючи, що опришки, як і сучасні гангстери, помирали переважно молодими. Така вже в них доля.  Ще в середині ХІХ століття вважали, що Олекса Довбуш — вигадка народної творчості. Мовляв, народу потрібні герої, от він і вигадав собі гірського месника. Поки в архівах Станіславського суду не видобули допити опришків столітньої давності. І тут усі вжахнулися, коли побачили масштаби і глибину цього повстанського руху. Так на Божий світ і випливло ім’я Олекси Довбуша.  По суті судові документи і листи шляхти того часу стали єдиним джерелом для вивчення опришківського руху. З них довідуємося, що родина Довбушів належала до найбідніших у селі Печеніжин, що біля Коломиї. Вона навіть не мала своєї хати, а тому знімала куток у багатшого селянина. Батько Василь вівчарив, у чому йому допомагали й двоє синів — Олекса та Іван. Змалку, виростаючи на полонинах, вони відчували себе в горах, як удома. Тому й могли роками нести тягар важкого партизанського життя на Верховині.  Відомо, що в Олекси була жінка. І вона часто ходила з ватагою в походи і навіть зимувала з ними в останній рік у криївці. Про дітей ніде не згадується.  Одягався Довбуш просто, як звичайний гуцул. Завжди носив із собою два пістолі за поясом, бартку (сокиру) та кріса (рушницю). Курив люльку. Відзначався силою. На жаль, описів його зовнішності ніде не зафіксовано. За спогадами 120річного селянина, який його бачив у дитинстві, був він чорнявий, високий та кремезний.  Партизанська війна  Зазвичай загін Довбуша складався з десятка­півтора хлопців. Головною зброєю була бартка, без якої гуцул у гори не йде. Власне, саме сокира робить українське опришківство унікальним з­поміж інших повстанських рухів, де переважали лук зі стрілами, шаблі та ножі або вогнепальна зброя.  Загін Довбуша діяв цілих вісім років — аж до його смерті. Це тільки той період, про який відомо з документів. Але, ясна річ, Довбуш опришкував і раніше. Про силу його загону свідчить один промовистий факт: головнокомандувач усіє Польщі Йосиф Потоцький вирушив сам на Гуцульщину на чолі двох із половиною тисяч вояків на придушення повстанського руху. Окрім цієї армади, горами постійно нишпорив загін полковника Пшелуського зі сто п’ятдесятьма вояками, який роками висліджував Довбуша. Отож регулярна армія протистояла кільком десяткам наймитів, пастухів та зубожілих селян. Співвідношення військових сил було одне до сотні.  І, попри це, загін Довбуша з’являвся у найнесподіваніших місцях не тільки ІваноФранківщини, Буковини, Закарпаття чи Львівщини, а й навіть Тернопільщини. Опришки діяли випробуваною партизанською тактикою — вночі долаючи великі відстані, а вдень відсипаючись у безлюдних місцях. І атакували там, де їх ніхто не чекав. Однією з найуспішніших операцій було взяття укріпленого Богородчанського замку, в якому зберігалися великі цінності.  Збиралася ватага навесні, коли ліс уже добре розпускався і в ньому можна було ховатися. А на зиму всі розходилися. Як правило, йшли на дальші села і наймалися до господарів, вдаючи із себе звичайних селян. Ніхто нікому не казав куди йде, аби на випадок провалу під муками цього не вивідали у побратимів. До речі, Довбуш навіть ночував завжди окремо від ватаги. Така обережність не раз рятувала його, коли загін потрапляв у засідку. Скелі Довбуша Один Довбуш чи два? Їх було двоє братів­опришків — старший Олекса і молодший Іван, який вирізнявся нестримною та жорстокою вдачею. Олекса був спокійнішим і розсудливішим. Одного разу у ватазі виникла суперечка, під час якої Іван не тільки зарубав опришка, а й поранив барткою в ногу брата, який відтоді став кульгати. Як не згадати знамениті рядки з не менш знаменитої пісні про Довбуша: «На ніженьку налягає, топірцем ся підпирає». Можна тільки дивуватися силі цієї людини, яка, кульгаючи, могла долати такі великі відстані в горах. Після тієї сварки брати мусили розійтися. Іван пішов на північ — на Львівщину, де організував свою ватагу. Кажуть, доходив навіть до Перемишлянщини, яка тепер у Польщі. Діяльність молодшого Довбуша була теж доволі широкою. Володимир Грабовецький припускає, що, можливо, частину дій його загону приписують Олексі. Принаймні можна твердити, що Довбушеві місця, криниці, камені та скелі, які народ поназивав на Львівщині, насправді пов’язані з його братом. А про Іванову вдачу багато розповідає один факт: після смерті він заповів сільській церкві свого ножа. На ньому було висічено ім’я того, кого він ним позбавив життя. Убивця чи герой? То хто ж насправді був Олекса Довбуш — народний месник, повстанець проти пануючого несправедливого ладу чи банальний зарізяка, злодій та грабіжник? Як відомо, народ ніколи не прославляє вбивць. Не оспівує їх у легендах, піснях чи переказах. Не зберігає згадку про них століттями. Навіть ті скупі документи, які відомі дотепер, говорять, що Довбуш був непересічною постаттю. Численні свідчення підтверджують, що тут не йшлося лише про гроші. Вони були радше засобом для існування ватаги, ведення нелегкого партизанського способу життя. Часто Олекса діяв як виконавець народної помсти. Відомий кат, полковник Злотницький прославився неймовірним насильством проти селян, за що навіть був тричі викликаний до польського суду, який просто ігнорував. Повернувшись із каральних акцій на Гуцульщині до свого маєтку у Борщів, цей звироднілий шляхтич не міг навіть сподіватися, що так далеко від гір його може настигнути кара. Довбуш із хлопцями пройшли чималу відстань, аби помститися за народні кривди. Злотницький хотів відкупитися, але Олекса відказав: «Не по гроші сюди прийшов, але по твою душу, аби більше людей не мучив!», і власноруч його зарубав. При цьому з багатого маєтку нічого не було взято, а лише його підпалено. Тут і криється пояснення того, чому стільки війська ніяк не могло впіймати Довбуша. Просто народ був на його боці і не тільки попереджав про небезпеку, а й часто переховував. Довбуш віддячував тим, що карав найбільших народних гнобителів. Ще один факт, який вирізняє його від звичайних розбійників, є маніфест, про який згадується в архівах. На жаль, сам текст не зберігся. Але викладати письмово свої вимоги суспільству є доволі рідкісною річчю серед розбійництва і робить опришківство рухом соціальним і осмисленим. Ясна річ, читаючи нині про відрубані голови, які забиралися з собою, винищені цілі родини шляхтичів, не слід забувати про криваві звичаї того часу. Досить тільки прочитати, що суд робив зі спійманими опришками. Їх розтягували на дибі, припікали свічками та металевими шинами, живими четвертували, перед цим відрубавши руки у ліктях, тіло розтинали на дванадцять частин, і ці закривавлені шматки людського м’яса вивішували по всій Гуцульщині. До речі, те саме зробили з тілом Довбуша. Його голова стирчала на палі, як і голови його побратимів. Про своєрідну шляхетність Довбуша згадує польський письменник Ф. Карпінський. Опришки нахвалялися зайти до його батька, шляхтича. Дізнавшись про це, той зі страху втік. Удома мусив лишити жінку, яка ось­ось мала привести на світ дитину. Для «чорних хлопців» про всяк випадок наказав наготувати хліб, сир і горілку. Коли Довбуш зайшов, хлопчик, майбутній письменник, уже народився. Мати породіллі запросила хлопців із цієї нагоди почастуватися. Після гостини Довбуш не тільки нічого не взяв із хати, а й ще дав бабі три злотих і попросив назвати немовля його іменем. За матеріалами На скрижалях. Джерело: 0342.ua